Партія «За Україну!» сформувалася зовсім недавно, проте вже активно заявила про себе. Переважна більшість її членів, зокрема й керівництво, молоді люди. Один із них – Андрій Мельник, вчитель гімназії №21 імені Михайла Кравчука. Андрій Мельник балотуватиметься в депутати до Луцької міської ради. Власне з цього ми і почали розмову.

–            Наближаються вибори до місцевих рад. Андрію, ти також вирішив балотуватися на депутата Луцької міської ради. Навіщо тобі клопіт депутата?

–  З цього приводу маю кілька міркувань. По-перше, враховуючи, яка нині центральна влада в Україні, то треба їй щось протиставити хоча б на місцевому рівні. Щоби люди, насамперед місцеві підприємці, мали захист від свавілля, яке розпочинається.

По-друге, хочу спробувати розв’язати питання, які давно наболіли. Бо я народився й живу у нашому місті і бачу, що якісь питання постійно перекладають з каденції на каденцію.

По-третє, цікавлять професійні питання. Я не є спеціалістом в енергетиці, зате непогано знаю освітню сферу. Саме тому цікавить питання з дошкільними навчальними закладами, які стоять найбільш гостро, та зі школами. Вже сьогодні не все добре, бо місць в дитсадках багато де катастрофічно не вистачає. А невдовзі закінчиться демографічний спад – і дітей побільшає. Отоді, коли в класах їх навчатиметься по сорок, пів-школи буде ходити в другу зміну, будемо чухати голову. Тому діяти треба вже. У найближчі п’ять років місто розширятиметься, і це очевидно. Розбудовуватимуться нові мікрорайони, що потребуватимуть і крамниць, і кав’ярень, і перукарень, і садочків та шкіл – усієї інфраструктури. Тоді як із  приватними закладами працює схема: викупив квартиру чи дві – й облаштовуєш крамницю чи перукарню, то  з садочками та школами не все так просто: згідно з нормативами, вони потребують багато площі, їх не зробиш із десятка квартир у житловому будинку. А який сенс будувати квартал, якщо немає садочка та школи? Хто здебільшого заселяє  новобудови? Молоді люди з дітьми. Тому дитячі навчально-виховні заклади вкрай потрібні.

А по-четверте, маю за плечима досвід і знання, щоб взятися за цю справу. Свого часу  майже два роки працював начальником відділу у справах сім’ї та молоді Луцького міськвиконкому і добре вивчив зсередини, як працює виконавчий комітет. Звітував на сесіях перед депутатами. Крім того, закінчив Національну академію державного управління, є магістром державного управління, маю досвід роботи на керівних посадах в обласній державній адміністрації. Тому діяльність виборних органів не є для мене чимось чужим. У мене є свої бачення того як нині має працювати місцеве самоврядування. Я бачу ті розриви, ті колізії, ті недоречності, які є, що мало б бути і що треба змінити, реформувати. Мені доводилося вивчати практику місцевого самоврядування за кордоном. Будучи слухачем Академії, я перебував у Лондоні на стажуванні з питань самоврядування і освіти. Вивчав досвід місцевих громад Великобританії. Той досвід, який у мене є, дозволяє ефективно працювати депутатом міста.

Зрештою, в депутати іду тому, що маю двох маленьких дітей, і хочу, щоб вони жили тут, а не виїжджали за кордон на заробітки. Треба змінювати систему влади, її ставлення до людей, й головне – ставлення людей до того, що оточує їх навколо – до вулиці, двору, під’їзду. Ні мер, ні жодна влада не зможе навести лад в дворі чи під’їзді, якщо мешканці самі не будуть слідкувати за дотриманням належного порядку.

– Безперечно, британське самоврядування може стати темою окремої розмови. Але розкажи хоча б кількома словами, де мешканці Туманного Альбіону просунулися вперед.

– У Великобританії поширена так звана англосаксонська модель, яка діє також у США, Канаді, Індії, Австралії. Головні риси цієї моделі (на відміну від континентальної моделі, яка поширена у Франції, Німеччині, Італії), це високий ступінь автономії місцевого самоврядування, контроль передусім з боку населення, відсутність на місцях спеціальних державних уповноважених представників, що контролюють місцеве самоврядування. У Великобританії немає місцевих адміністрацій. Тобто органів державної влади місцевого рівня. Головний принцип британського самоврядування: діяти самостійно у межах наданих повноважень. Виборчі органи місцевого самоврядування у межах закону, звичаїв або судового прецеденту під власну відповідальність вирішують питання, не віднесені до компетенції держави. Держава контролює діяльність органів місцевого самоврядування у судовій формі, а впливає через дотації. Думаю, дещо з досвіду британців цілком можна використати і у нас.

– Андрію, ти кілька років працював у сфері освіти. Після перерви, знову повернувся в школу. Чому?

– Так, я почав працювати у 26-й школі ще будучи студентом останнього курсу історичного факультету ВДУ імені Лесі Українки. Мені подобалася робота з дітьми, мав добрі здобутки. Та, власне, і зараз подобається. Саме тому я повернувся працювати у школу. Вчитель – хороша професія. Коли на власні очі бачиш, якими шанованими людьми виросли твої випускники – гордість бере за себе і дітей.

– Маючи зовсім невеликий педагогічний досвід, ти вже мав певні здобутки?

– Переконаний, людина повинна реалізувати в житті власне покликання, а не лише банально заробляти гроші. Мені дуже подобається моя робота. Я завжди вкладав усі сили і вміння. Напевне, тому і результат не забарився. Через три роки роботи у школі я переміг на обласному конкурсі «Вчитель-року» і взяв участь у всеукраїнському змаганні. Там я вийшов у фінал. Це було справжнє досягнення. Бо я на рівних змагався зі знаними педагогами України, справжніми майстрами своєї справи. Дехто з конкурсантів мав по кілька написаних підручників і пропрацював у сфері освіти довше, ніж я прожив. Переміг тоді Олександр Наровлянський, за підручниками якого вивчають сьогодні в школі правознавство. Тому участь у фіналі конкурсу (там змагалися 12 учасників) молодого вчителя, що ледве вбився у пір’я, вже була досягненням. Незабаром мені запропонували посаду завуча. Опікувався старшими класами. Варто сказати, що на той час, на кінець дев’яностих, школа №26 мала близько трьох тисяч школярів, тобто більше, ніж деякі райони. Тому роботи вистачало, але це стало хорошим управлінським гартом.

– Окрім державних структур маєш досвід праці на комерційних фірмах.

– Авжеж, мені довелося працювати на кількох знаних комерційних структурах («Континіум», «ПАККО», ВАТ «Луцьк Фудз») у сфері управління персоналом. Згодилося вміння спілкуватися з різними людьми, у різних ситуаціях. Працювати було цікаво, проте через деякий час, я остаточно вирішив, що це – не моє, що мене тягне до дітей, як би це комусь не здавалося смішним. Адже діти – наше майбутнє і мені не байдуже, якими вони будуть, яким буде майбутнє і моїх власних дітей. Тому вже більше року працюю вчителем історії та права у гімназії №21 імені Михайла Кравчука. Маю також класне керівництво, щодня спілкуюся з дітьми, колегами, батьками і мені це подобається. Крім того захотілося використати набутий серйозний різноплановий управлінський досвід на депутатській ниві.

– З чого почнеш, якщо станеш депутатом?

– Звичайно, пильну увагу звертатиму на проблеми освіти. Зрозуміло, що спробую вирішити на своєму окрузі локальні проблеми. Не перетягувати ковдру, але все-таки якось вирішувати ті питання, які є. Скажімо, у галузі житлово-комунального господарства я виступаю за те, щоб роз’яснювати людям значення об’єднання власників багатоквартирних будинків, щоб лучани починали розуміти і створювали їх. І щоби самі люди забирали у свої руки обслуговування власного житла, як це робиться в Західній і Східній Європі, та й подекуди в Україні. Тобто ЖКП – це вчорашній день. Якість надання послуг не відповідає тим витратам, які сьогодні є. ЖКП своє віджив, і людям треба це доносити. Хтось має зібрати людей, провести обговорення, розказати, показати, підштовхувати людей, сприяти їм. Ось цю ношу я і намагатимуся взяти на свої плечі. Звичайно, за сприяння колег по партії «За Україну» та інших ідеологічно близьких партій.

Мене також турбує питання зелених зон міста, особливо у нових кварталах. Це я кажу навіть як батько двох дітей. Мусить бути місце відпочинку для людей. Існуючі зелені зони в жодному разі не чіпати, зберегти їх. Скажімо, сквер біля РАГСу має бути збережений і впорядковиний. В нових кварталах дотримуватися розумного балансу. Тобто обов’язково передбачувати парки та сквери, хоча не на шкоду іншим об’єктам інфраструктури.

– Як відомо на 33-у кварталі, в районі ЗАГСу проживає чимало молоді. Твій округ також розташований у межах цього кварталу. Які проблеми найнагальніші у твоєму окрузі?

– Десятий і дев’ятнадцятий садочки переповнені. Вони просто задихаються від такої кількості дітей. Батьки змушені якось це вирішувати. Нині там є групи по 43 дітей, а недалеко закінчується будівництво ще кількох будинків, діти з яких невідомо куди мають іти. Не менше нарікань від сусідів та знайомих чую щодо жахливого стану дворових доріг. На це треба звернути увагу. Є також проблеми з дитячими майданчиками. Вони ніби є, але ж їх треба підтримувати в робочому стані. Вважаю, що необхідно визначити поняття «прибудинкова територія». Аби було чітко заборонено будувати розважальні заклади без погодження із мешканцями будинку. Наша партія працюватиме на те, щоб такого не було, коли люди протестують, а хтось тупо будує. Чому в нас не передбачені зони відпочинку? Як виглядає територія біля будинків? Особливо після того, як в черговий раз розриють водогін чи теплотрасу. Чому після того роками люди «місять» болота на місці асфальту чи бруківки? За хтось мусить нести відповідальність. Впевнений, усе в наших з вами руках.

– Андрію, ти кілька разів згадав партію «За Україну». Чому вступив саме до цієї партії?

– Вважаю, що успіху можна досягти лише в командній роботі. Серед низки існуючих партій вибрав для себе «За Україну», бо це молода і амбітна команда, політична спрямованість та ідеологічне переконання якої співзвучне з моїми баченнями України. Навіть на рівні гасел вони співзвучні з моїм підходом до справи. Українська мова, як єдина державна мова, сильне місцеве самоврядування, сприятливі умови для малого бізнесу, цивілізований впорядкований ринок землі, Україна як член ЄС та НАТО без багатовекторності. Здоровий спосіб життя – це також одне з основних моїх переконань. Освіта та здоровий спосіб життя – два кити, які я пробую рухати.

Я виступаю за партійні списки у Верховну Раду і за мажоритарний принцип на місцях. Маю певні політичні переконання. І не дивлячись на політичну кон’юнктуру, треба діяти згідно переконань. Тоді виборець розуміє, за кого він віддає свій голос. Я за те, щоб були якісь принципи в політиці і основна все-таки національна ідея. Я зараз читаю книжку «Націоналізм від витоків». Антологія різних мислителів від античних вчених до сучасності. Бо у нас націоналізм асоціюється з бандерівцями  й УПА. Але ж це набагато ширше. В широкому розумінні націоналізм – це любов до своєї нації, кожна з яких має свою окремішність, любов до інших, до себе. Нація не понад усе, але як стержень, навколо якого будуються і сім’я, і родина та суспільство як таке. Партія «За Україну» – це права, патріотична партія. Я завжди ідентифікував себе з правим політичним спектром. Розумію, що ця партія зараз у жорсткій опозиції і готовий також бути в опозиції до нинішньої влади.

– Як працює «За Україну» на місцевому рівні?

– Часто буває, що добра команда в Києві виглядає потужно, лідери говорять гарно, виглядають представницьки, але коли поглянути на низові осередки, на обласну організацію,  а особливо на міську, районну, то виявимо, що в дуже порядних партіях, на низах такі собі звичайні, не дуже й порядні політики місцевого масштабу, які сьогодні з однією партією, завтра з іншою. Кілька років від 2000, не будучи членом жодної партії, я уважно спостерігав за місцевими політиками, які очолюють місцеві осередки. І хоча команда «За Україну» – одна з наймолодших, але це команда, яка з початку 2000 року не зраджує своїх переконань, знає, чого вона хоче. Навіть через молодість своїх членів має набагато кращу перспективу, і буде більше думати про майбутнє ніж команди добре знаних, відомих, «молодих» політиків, котрим за 50.