Лют 11
22
В’ячеслав Кириленко – нетиповий персонаж української політики.
Він, будучи лідером “Нашої України”, на парламентських виборах 2007 року поступився першим номером партійного списку Юрію Луценку, а пізніше, після виборів, безкровно віддав місце спікера парламенту Арсенію Яценюку. Не бажаючи зчиняти конфлікти у демократичному таборі за невиконані перед ним обіцянки, він просто потиснув Арсенієві руку. Він промовчав, коли Віктор Ющенко у 2008-ому передумав бути почесним лідером “Нашої України” та чомусь очолив партію, фактично відсунувши його від керівництва. Він “не зірвався” і тоді, коли 2009 року фракцію НУ-НС після перемовин із Ющенком очолив Микола Мартиненко.
Можна було б все це списати на слабкість чи нерішучість, але задаєшся питанням: чому серед тих депутатів, кому реально ламали ребра та щелепи під час ратифікації Харківських угод, були практично лише члени кириленківської групи “За Україну”? Чому серед членів акцій протесту, яких затримували беркутівці під час партійних форумів Партії регіонів за участю Януковича, були також лише активісти групи “За Україну”?
Про теперішнє і майбутнє українських націонал-демократів УНІАН розпитало В’ячеслава Кириленка.
В’ячеславе Анатолійовичу, сьогодні у вітчизняній націонал-демократії ситуації близька до похоронної. Чи відчуваєте ви свою відповідальність за те, що переживають демократичні сили України?
Свою частку відповідальності, звичайно, відчуваю. Лише маю бажання, щоби інші, особливо справді причетні до кризи у націонал-демократичному русі, також цю відповідальність відчували.
Зараз засідання фракції НУ-НС, кажуть, відбувається так. Сидять двоє: Роман Зварич, який доповідає порядок денний голові фракції Миколі Мартиненку. Ви туди, як колишній голова не заглядаєте?
Депутати групи “За Україну” більше двох років збираються окремо. І ми окремо розглядаємо порядок денний, приймаємо рішення, голосуємо. А такі засідання фракції, на жаль, – це реалії НУ-НС, з цим нічого не поробиш.
Зо три роки тому, коли ви ще були із Ющенком, ми робили з вами інтерв’ю (воно так і не вийшло, бо ви його відкликали), де я провокувала вас на публічне з`ясування стосунків з “ батьком”. Ви не жалкуєте, що так довго не зачиняли за собою двері “Нашої України”? Може тоді все могло бути інакше?
Могло бути інакше. Але 2004 року вперше від 1991 року Україна обрала справді українського президента і моє завдання було рятувати ситуацію настільки, наскільки це було можливим. Робити хоч щось позитивне на тлі цієї абсолютно абсурдної війни всіх проти всіх, лідерами якої були колишні президент та колишній прем’єр-міністр. Ця війна і призвела до кризи національної демократії, про яку ви запитали.
Коли ви зрозуміли, що Президент – вже не той Ющенко, за якого ви стояли на Майдані?
Це питання суб’єктивних оцінок. Не це головне в теперішньому часі. І я не буду його критикувати з етичних міркувань. Так, головний наш програш – 2005 рік, коли на хвилі безпрецедентної довіри не було розпочато реформи. Але зараз головне – зробити висновки із помилок, спільних та індивідуальних і пропонувати нові рецепти. Національна демократія потребує відродження та об’єдання в одну силу. Вона має стабільну кількість прихильників, від 10% активних виборців, які нікуди не поділися. Рано чи пізно буде та політична сила, яку ці виборці будуть підтримувати.
Говорять, що одним з фінансистів “Нашої України” є Дмитро Фірташ. Якою ви бачите цю співпрацю у перспективі: Фірташ перетворить партію на позбавлений національних рис бізнес-проект чи партія українізує Фірташа?
Це питання до “Нашої України”. Я давно не належу до цієї партії. І її діяльність мене хвилює у найменшій мірі. Хай вони самі дадуть раду своїм внутрішнім проблемам.
Нещодавно була новина про об’єднання політичних сил. Ваші переговори із Яценюком та Гриценком щодо об’єднання тривають? Чи вийдуть вони за рамки консультацій?
Якщо буде такий процес, то це буде рівноправний, об’єднавчий процес на об’єднавчому з’їзді із врахуванням всіх наших світоглядних засад. Хто буде на цьому з’їзді – питання, швидше, відкрите. Але із всього конгломерату тих, хто проводить переговори, я маю регулярні консультації лише із Арсенієм Яценюком. Принципово я маю один висновок. Потрібне утворення ширшого політичного об’єднання, яке зможе пропонувати реальну альтернативу з тих питань, де можна дискутувати із владою та забезпечувати опір, і тих, де влада глуха та німа. Приміром, як у питанні із дискримінацією УПЦ КП. Для цього необхідна потужна об’єднана сила.
Анатолій Гриценко заявляв, що він у цьому об’єднавчому процесі готовий поступитися і назвою своєї партії, і навіть першим номером. А ви на чому будете, а на чому не будете наполягати?
За будь-яких обставин я буду наполягати на збереженні всіх наших ідеологічних постулатів.
Це само собою…
Ні, це не само собою, на цьому слід наполягати. А щодо назви будемо дискутувати. Є багато варіантів. Щодо першого номеру. То це питання багаторівневості управління. Буде вирішено так, що всі номери будуть першими.
Ваші друзі кажуть, що ви не солідаризуєтеся із Тимошенко, бо боїтеся зникнути з інформполя через її пасіонарність. Прокоментуйте це.
Будь-яка публічна діяльність позбавлена сенсу, якщо відбувається зрада власних принципів. Так, можливі компроміси по дрібних питаннях. Але в принципових треба бути наполегливим. Особистих претензій до Тимошенко я не маю, ми не родичі, до шлюбу не збираємося (сміється). Так у нас були ускладнення у політичних стосунках. І серйозні розходження виникли при оцінці російської агресії щодо суверенної Грузії. Оскільки ми були демократична коаліція, я не бачив жодних підстав, щоб ми не дали чіткої оцінки російській агресії. Таку оцінку почали давати всі сили у світі, які вважають себе правими, демократичними, консервативними. Коаліція на таку оцінку, на жаль, не спромоглася, що призвело до ускладнень всередині неї. А потім була низка інших кроків тодішнього прем’єр-міністра, які були далекими від демократії. Я не хочу їх перераховувати.
Тому що зараз Тимошенко, Луценко та багато хто – політично переслідувані. І я з ними солідарний, і вважаю, що не час з’ясовувати стосунки щодо минулого. Нам люди щодо цих стосунків дали оцінку. І Тимошенко, і Ющенко програли вибори, а національна демократія, представником якої я себе вважаю, м’яко кажучи, не в найкращому стані. Тому наше завдання піднятися з цього політичного попелу та захищати українські інтереси.
Щодо інформаційного поля… Друзі та недруги багато разів казали, що тепер ти точно зникнеш з інформаційного поля. Не зникав. І сподіваюся, що не зникну, бо маю сталі політичні погляди. І це реалізується і в житті, і в парламентській позиції, і позапарламентській діяльності. Тому нашу активність можна висвітлювати більше чи менше, але неможливо забрати зовсім. Партія “За Україну” об’єднує ідейних людей. Ми ніколи не сидимо склавши руки, коли відбувається нищення всього українського. А є питання, по яких ми реагуємо одні, а всі інші мовчать.
Наприклад, безліч разів ставите на порядок денний в парламенті відставку Табачника, хоча точно знаєте, що його відставка неможлива?
Табачника ми рано чи пізно знімемо. І я думаю, що кожен день нашої боротьби із цим українофобським курсом чиновника наближає відставку цього, з дозволу сказати, міністра. Більше того, до цієї боротьби залучені величезні верстви простих українців. Дехто з них має безпосереднє відношення до освіти, а дехто не має жодного відношення. Але це мільйони людей, які не задоволені його діяльністю. Ми розкрили людям очі і на його недолугу діяльність у дошкільній освіті, на нищення ним середньої освіти, розкрили очі на намагання знищити, як конкурентну галузь вищу освіту взагалі та окремі університети. Ми питання загострюємо, як тільки ці питання з’являються, а інколи, коли вони ще не з’явилися. Тут навіть не питання в тому, що Табачник не любить Галичину, а це 5 мільйонів українців, що він засвідчив у своїх писаннях. Питання у тому, що він остаточно розкрився, перебуваючи більше року на посаді. Розкрився, як людина, завдання якої є не паплюження Галичини, а знищення української освіти, а значить українського майбутнього. І це головний висновок, який зробили мільйони людей. Нас спочатку запитували: що ви його звільняєте, він же ще нічого не зробив. А тепер вважають, що ми робили правильно.
Запитання про скасування музичних квот. Його ініціаторка нардеп Олена Бондаренко у чомусь має рацію, коли каже, що квоти на українську музику не виконувалися. Як вирішити питання перебування нашого музичного продукту у ефірі?
Це дуже багаторівнева проблема. Але квоти – один із способів вирішення, коли просування українського музичного продукту перебуває у кризі. Щонайменше – не можна знищувати те, що хоч трохи тримає наших музикантів на плаву. По-перше, я не згоден, що квоти ніхто не виконував. Виконували. Що давало підстави триматися нашим студіям звукозапису, українським виконавцям, українським продюсерам. Тепер вони скасовуються взагалі, квоти не будуть виконуватися ні в світлий, ні в темний час доби, і всі гроші, які будуть зароблятися в Україні через наші національні частоти, надані українською державою за допомогою наших українських слухачів – всі ці гроші підуть у братню Російську Федерацію. Таким чином, наші виконавці позбавляються будь-якого підґрунтя взагалі. Їх не будуть брати в ротацію, вони не будуть мати можливості записувати нові треки, наймати собі команди. У зв’язку із тим у них не буде можливості займатися гастрольною діяльністю. Україна і так заполонена іноземцями, це буде доведено до абсолюту. З економічної точки зору (про світогляд та ідеологію я не кажу) галузь, яка має всі підстави розвиватися добре, нищиться взагалі.
Більшість радіостанцій перебувають у власності негромадян України. І їм глибоко начхати, буде там хтось з українців крутитися чи ні. А для нас це черговий етап самоприниження. Коли український парламент у цьому випадку без будь-якого тиску ззовні пропонує такі новації. Якщо хтось такими пропозиціями виконує лобістські завдання, то це теж дуже швидко стане ясно.
Я ще згоден, що у нас нема багато газу та нафти, тому ми залежні від ресурсів. Але коли хтось каже, що Україна не має музики, свого мелосу, талантів та виконавців в цій сфері, то я просто сміюся з цього. Але я вніс поправки, які скасовують оцей законопроект колеги Бондаренко. Можливо, ще в другому читанні відбудеться дискусія, яка поверне до здорового глузду регіоналів та литвинівців.
Партія Регіонів розпочала пенсійну реформу, яку дуже критикують, у тому числі і опозиція. Чому ви цим не займалися, коли були віце-прем’єром?
Я тим займався. Я займався тоді питаннями пенсіонерів-льотчиків, пенсіонерів-ліквідаторів, інших категорій, вносив необхідні постанови і вони ухвалювалися.
Я уважно ознайомився із законопроектом, який вніс уряд щодо законодавчого забезпечення пенсійної реформи. Я співчуваю уряду, бо довести необхідність саме такого законопроекту практично неможливо. Запропоновані ним кроки не додають грошей до дефіцитного Пенсійного фонду – раз. Це не додає уряду суспільної довіри – два. Це не покращує самопочуття українських людей і передпенсійного і пенсійного віку – три. І це не збільшує у рази фінансову допомогу МВФ, чотири. Тобто, жодне із завдань не виконується. Подолати загальнодержавний дефіцит через зраду українських пенсіонерів уряду не вдасться. Пенсійна реформа – це лише попередній етап бюджетної, податкової, дерегуляційної реформ. Ну яке реформування пенсійної системи, введення накопичувального рівня, реанімація недержавних пенсійних фондів, коли економіка, фондовий ринок, зовнішні та внутрішні економічні індекси та рейтинги України не витримують жодної критики. Цей другий рівень не запрацює. А пенсійний вік почнуть піднімати.
Потім накопичувальнй рівень так і не введуть, а збільшений пенсійний вік залишиться. Ось і вся реформа, якщо вона, звичайно, в такому вигляді буде проголосована.
Якою є, на ваш погляд, ситуація із закриттям української бібліотеки в Москві?
Наше МЗС, яке ганебно мовчало, почало нарешті коригувати позицію. В Бібліотеці української літератури стихло. Але здається, що МЗС не прийняло остаточного рішення, чи відстоювати бібліотеку. Напевно, чекають, коли патріоти замовчать, щоб дати справі заглохнути.
Знаєте, колись один з відомих вчених передбачав, що в Україні відбудеться тимчасова реінтеграція із Росією. І це слід пережити. Скільки слід чекати і коли тоді жити?
Президенту Януковичу слід визначитися, чи почувається він Президентом України чи чує себе лише керівником провінційного додатку до Російської Федерації, якою правлять авторитарні люди, що знають лише свій кремлівський інтерес. Будь-який Президент України, який поводить себе, як Президент, неминуче наразиться на ускладнення на російському напрямку. Якщо ж він буде поводитися як керівник провінції, то він неминуче наразиться на зростаючий спротив українського народу. Тому тут вибір за самою владою. Моє ж завдання, як представника української націонал-демократичної опозиції, зробити все задля того, щоб здачі національних інтересів не відбулося. А чи буде зростати цей спротив через тиск, через непорозуміння російських та українських олігархів, які є біля Януковича, чи через інші причини, це – деталі. Головне результат, який забере Україну від того сценарію, який написаний для неї у Кремлі. Переконаний, що це неодмінно трапиться!
Лана Самохвалова,
