Щоб змінити – змінююсь! Замість передмови – кілька слів про себе. Я – Юлія Куманська, народилася в далекому вже 1979, в країні, якої давно не існує, аж на березі Тихого океану. Тоді часто радянські батьки їздили на заробітки на Далекий Схід, мої не стали вийнятком, то ж я народилася саме там, за багато тисяч кілометрів звідси. Ще маленькою повернулася назад, ходила до садочка, розмовляла російською, мріяла стати жовтенятком, піонеркою. Дзвонила перший та останній дзвоник в школі. А потім була Перебудова. Мене ще прийняли в жовтенята, в піонери, ще виставляли перед класом на осуд за те, що носила хрестик та сережки. Проте 1991 рік стрімко наближався. Я стала пластункою, тоді Пласт був напівлегальною мілітарною, голодною організацією, яка годувалася з грошей емігрантів, табори в дешевих брезентових наметах, націоналістичні бардівські та повстанські пісні під гітару, революція на граніті, на яку ми з заздрістю могли тільки дивитись, бо самі ще не були студентами. А під час ГКЧП я була на пластовому таборі. Скільки тоді страху натерпілися мої рідні. Потім ми розносили листівки до перших виборів Президента України, де агітували за Чорновола, переживали скрутні фінансові часи, чекали Конституцію. Її теж дочекалися на пластовому таборі. З тієї нагоди, в 96 році ми навіть дістали феєрверки. Ліс, зорі, ріка і кілька невеличких салютів – свято на все життя.
Бурхливе дитинство зробило з мене ту, в кого хата не скраю. Мене хвилює освіта та її стан в Україні, здоров’я та розвиток, велодоріжки та ліси, хвилює все. Тому коли до виборів у місцеві ради Ігор Гузь, що очолив волинську “За Україну”, запропонував балотуватись у міську раду Луцька, я погодилася. Хоча цьому передували тривалі сумніви і роздуми.

Так склалося, що ми з вами живемо в епоху перемін. І це не рік, не п’ятирічка, навіть не десятиріччя, це – дійсно епоха. Міняються політики і політика, вектори і напрямки, а ми досі не дуже зсунулися з місця. І от, після тривалих роздумів та сумнівів, після дуже ретельного зважування всіх плюсів, я пишу цей матеріал. Пишу, бо випали нам важкі часи, коли доводиться приймати важкі рішення. А моє рішення балотуватися в депутати міської ради, повірте, важке. Це не забавки, тут не візьмеш лікарняний по догляду за дитиною і напишеш заяву на звільнення – назвався депутатом, будь добрий, виконуй (інакше чим ти відрізняєшся від тих, проти кого виступаєш?). І доводиться мені, вчителю хімії загальноосвітньої школи, мамі та авторці дитячих казочок та глянцевих статей, приймати це рішення.

Чому? Тому що моя хата не скраю. Тому що, єдине що у нас є – це наша кількість, якщо ми відстоїмо свої права, ми врятуємося самі, врятуємо своїх дітей і свою країну від розкидання, розпорошення та розпродавання, забуття.

Так склалося, що я працюю в освіті, точніше в звичайній школі. І не тому, що іншого місця не знайшлося, ні. Я магістр хімії з червоним дипломом, вибір робочого місця завжди був. Я вчитель тому, що це мені подобається, я люблю працювати з дітьми, навчати їх, шукати в їхніх очах розуміння. Я вчу їх поважати себе. І що ж? Ми, разом з дітьми, стаємо розмінною монетою в руках не кваліфікованих, антинародних політиків. В міністерствах стає все менше професіоналів, які розробляють грамотні програми, які працюють над проблемами дидактики та методології. Ці “проффесіонали” женуть план. Бракований, до речі. Вони міняють навчальні програми так, наче ми піддослідні щурі. Мені, дипломованому хіміку, висококласному, до речі, спеціалісту, пропонують програми, які, часто, заперечують основні закони педагогіки, її методологічну мету, не даючи навіть права підняти проти цього голос. Нас не поважають ті, кого ми обираємо, нас вчать зневазі до знань,  вчать вірити не у силу власних можливостей, а лише в силу гаманця і мохнатої лапи.

Я проти корупції, кумівства і здирництва. З введенням в дію нових законів нових міністерств поборів – «добровільних внесків» – побільшає. Побільшає в школах, бо там працюють люди з мізерними зарплатами, побільшає в університетах, бо там працюють люди, які ніяк не хочуть зрозуміти, що їхнє майбутнє в руках тих, кого вони сьогодні-завтра випускають зі своїх аудиторій.

Мені не подобаються псевдо безкоштовні послуги і псевдо дбання за людей. Як громадський діяч, я проти розділення народу, проти насильного і тихого переписування чи дописування історії. Я проти різноманітних примусових заходів, типу обов’язкової дошкільної освіти. Я – не покірна вівця, яку потрібно вести за поводирем. Мені не потрібно розповідати, що є добрим, а що – поганим, адже для цього я потратила багато років свого життя: на здобуття освіт, на самовиховання та самовдосконалення. Хочеться бути єдиним направляючим у житті своїх дітей. Адже держава не подбає про них краще, ніж батьки. Ми давно, по ідеї, мали залишити саму думку про керівну роль держави в житті її громадян. Адже правова держава – не та, де громадяни повністю підзвітні державі, а, навпаки, держава – громадянам.

І я вкотре наголошую: мені не потрібен поводир у житті, хоча чомусь з екранів телевізорів, з динаміків радіо та навіть з монітора мого леп-топа, підключеного до Всесвітньої мережі, мене щодня переконують у неповносправності, так, наче без «вождя» я не оберу правильної дороги (важливо не плутати, я – не анархіст, я не заперечую необхідності грамотного керівництва, я – проти вождізму, особливо в тому вигляді, який зараз нам проонується). У мене дві вищих освіти, я працюю над третьою і прагну здобуття наукового звання, не купленого, не випрошеного, а власного, заробленого своєю головою. Усі мої дипломи – це мій здобуток і я хоч сьогодні знову сяду за парту і доведу рівень своїх знань з будь-якої шкільної дисципліни, як зробила це влітку, не погано здавши зовнішнє незалежне оцінювання з трьох далеких мені дисциплін.

Багато років свого життя, ще з підліткового віку я присвятила вихованню молоді в громадській організації, навчанню її в школі та університеті, намагаючись сіяти «розумне, добре, вічне». Важко сьогодні відповідати високим вимогам істинного громадянина своєї держави. Важко, але якщо не я, то хто?

Не вести, а допомагати, не перешкоджати, а давати зелене світло, сприяти, не  повчати, а вчитися – як на мене, це основне завдання влади будь-якого часу. Хтось скаже – ми безсилі перед сьогоденням. Не правда. Разом ми сила. Нас дуже багато. Ми зможемо здобути свої права, хоча ризикуємо за це отримати обов’язки.

Кожен з нас, не залежно, східний чи західний, нащадок червоноармійця чи упівця – сьогодні українець. Ми разом хочемо собі кращої долі, більшість з нас, в одній країні. Ми хочемо процвітання наших міст і мінімального втручання держави у наші, особисті справи. Хочемо миру, а не постійного приглушеного страху за власне майбутнє, за майбутнє своїх дітей. Хіба не так?

Усе – наші земельні багатства, де зараз панують «мисливські угіддя сучасних царків», наші податки, наші знання та вміння – належать нам, народу. Ми маємо право на життя. І саме за таке життя боролися одночасно і червоноармійці, і “бандерівці”. Ми заслуговуємо, маємо право на таке життя, яке самі собі оберемо. Адже ніхто не хоче, щоб йому вказували, які книги читати, яку історію вчити, в якій церкві молитися, ніхто не хоче, щоб за ним стежили служби безпеки, вишукуючи «ворогів народу».

Що я, така не велика людина, простий вчитель школи, простий журналіст фрі лан сер, авторка дитячих казочок, мама двох дітей, громадський діяч можу запропонувати місту, в якому, можливо, стану депутатом? Я, найперше, горою стану на захист освіти. Чи знаєте ви, що ремонт одного даху школи має обійтися їй в 150 тисяч гривень? А якщо школі вже п’ятдесят років, то заміна усієї електричної системи – в 300 тисяч? Чи знаєте, що школа не має грошей на закупівлю енергозберігаючого устаткування, а, тим не менше, ліміти на використання такі низькі, що в зимові місяці, коли дня всього кілька годин, школа ніколи не вписується? А скільки книг отримує шкільна бібліотека, крім підручників? Жодної! Наші діти – наше майбутнє, ми зобов’язані забезпечити їх найкращими умовами.

При цьому, я прекрасно розумію, що один в полі не воїн. Але – де один, там армія. Хіба всі батьки не хочуть того ж своїм дітям? Хіба цього не хочуть вчителі? Зрозуміло, що будь-які малесенькі досягнення будуть перемогами. У мене немає власних триста тисяч на ремонт електропроводки, нема навіть ста п’ятидесяти на ремонт даху. Думаю, немає їх і у міста, навіть у держави просити ці кошти – марна справа. Але на те я й збираюсь працювати, щоб по краплині, по трошки вирішувати болючі питання, а не залишати українську, луцьку освіту (а разом з нею і наших дітей) на приволяще.

Є багато болючих для мене питань. Це і вирубані старезні дерева гаразджівського лісу поблизу Луцька, де замість них побудовані шикарні вілли луцьких бонзів. Це і обгорожена частина кар’єру в тій же Гаразджі, туристам туди вже не можна. І не відомо за якими дозволами прорита дорога у Панському лісі. Болючим для мене питанням є і мисливські угіддя в звірівському лісництві, куди не можна потрапити, бо «гості з Києва» побавитись приїхали. Міліцейське свавілля і безнаказанність власників автомобілів з «крутими» номерами, велосипедні доріжки, де я ж і зможу безпечно їздити, посадивши до себе на велосипед свою дитину. Хіба ми разом не зможемо працювати над усіма цими проблемами? Хіба ми не сила? Сила – ще й яка!

І знаєте, щоб змінити підхід до «влади», яка, насправді, має бути не «власницею», а служкою народу, я змінююсь сама. Годі бавитись, я виросла. І тепер мене не так легко буде позбутися.
Після цього матеріалу, відступати буде соромно. Тому Я БАЛОТУЮСЬ У ДЕПУТАТИ МІСЬКОЇ РАДИ М.ЛУЦЬКА ВІД ПАРТІЇ “ЗА УКРАЇНУ”.

Ну, як. Ви зі мною?

Член партії “За Україну!” Юлія Куманська