Як зазначається у відповіді заступника голови Волинської ОДА Едуарда Стоєва на депутатський запит Ігоря Гузя  експертна рада з питань видавничої справи облдержадміністрації включила до порядку денного питання видання збірки новел письменниці.

Нагадаємо, що депутат Волинської обласної ради Ігор Гузь звернувся із депутатським запитом до голови облдержадміністрації з проханням видати збірку новел «Минуле не відпускає» відомої волинської письменниці та громадської діячки Тетяни Байди-Барбелюк.

Тетяна Байда-Барбелюк є автором понад десятка опублікованих збірок своїх творів. Є  членом Асоціації незалежних волинських письменників. Пані тетяна активно займається громадською роботою. Вона є членом КУНу, Братства вояків ОУН–УПА Волинського краю імені Клима Савура, Союзу українок та Товариства політв’язнів. Неповнолітньою її було засуджено за зв’язки із Організацією Українських Націоналістів та заслано в табори Колими.

«Волинська влада зобов’язана підтримувати творчі звершення таких людей, повинна сприяти волинським митцям. Тетяна Байда-Барбелюк не просто талановита письменниця, вона одна з тих хто боровся за незалежність України, без таких людей не булоб сьогодні нашої держави» – заявив Ігор Гузь

Прес-служба ВОО ПП «За Україну!»

.

Довідка

Народилася Тетяна Байда (Барбелюк), дівоче прізвище Дейнега, 27 листопада 1933 року в селі Забороль на Волині. Це прилуцьке село виплекало чимало патріотичної молоді, яка вміла шанувати традиції. Багато заборольців було ув’язнено в польському концтаборі Береза-Картузька. Також серед в’язнів Луцької тюрми, що були розстріляні енкаведистами, знаходилось 25 жителів с. Забороль.

Батьки Тетяни жили на хуторі Підпожарниця, де було кілька повстанських криївок. Мати Федора та батько Мусій належали до «Просвіти». Відповідно і виховували своїх дітей в атмосфері любові до України через Шевченкове слово, рідну пісню.

Коли Тетяна навчалася у 8-му класі Луцької школи, то почала цікавитись забороненою літературою та писати власні вірші. Весною 1949 року вступила до юнацької сітки ОУН.

На першому допиті на столі слідчого лежало фото, де Тетяна в українському народному вбранні, та два зошити з її власними віршами. Здав дівчину А.Школьник, кравець, який пізніше став міліціонером. Саме він викрав з портфеля учениці особистий щоденник, листівки і зошити з віршами, щоб передати їх органам НКВС.

Тетяна з гідністю витримала всі допити в підвалах слідчого ізолятора. Після чого її відправили до Луцької в’язниці. 19-річного брата Тетяни, на той час студента Львівського залізничного технікуму, теж було арештовано. Тетяну засудили за ст. 54–10 ч.1 на 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Спершу її направили в колонію для неповнолітніх злочинців у Львові. Там дівчина знайшла однодумців, з якими на 1 травня пошили синьо-жовтий прапор і підняли його у Львові на вулиці Теотинській. З дитячої колонії № 1 їх, ще зовсім юних дівчат-патріоток, відправили на Колиму.

У бухті «Ваніно» тих, хто не вмер від дизентерії, відправили в Уссурійську тайгу. Саме там довелося тяжко працювати, розчищати від дерев площу, будувати бараки. При цьому «блатні» часто знущалися, грабували, називали «бандерівками» та «фашистками».

На початку вересня 1950 року Тетяна ще з однією жінкою вирішили тікати, щоб піти в підпілля. Адже вони свято вірили в те, що Волинь і Галичина борються за волю України. Та не зовсім так сталося. Після того, як дівчат піймали і кинули до карцеру, їм загрожував новий суд. Але справу не підняли. Тоді Тетяну поселили в барак до політичних в’язнів з великими строками.

Всього в таборах Тетяна пробула 5 років, 1 місяць і 7 днів. Після смерті Сталіна разом з «політичними» страйкувала, брала участь в голодуванні.

Восени 1954 року Тетяна повернулася в рідне село до батьків, яким вдалося уникнути вивезення на Сибір, влаштувалася на роботу вантажницею та пішла вчитися у вечірню школу. Закінчила школу з медаллю, але вступити до Львівського медичного інституту не вдалось. Проте не лишила мрії стати медиком. Спочатку закінчила Луцьке медичне училище, а вже у віці 29 років, маючи сина, поступила на стаціонар Івано-Франківського медінституту, по закінченню якого працювала лікарем-гінекологом в м. Калуш. Все життя перебувала Тетяна під пильним оком КДБ. А виклики на «профілактичні розмови» припинились лише після народження другої дитини.

Була одружена з Олексієм Барбелюком (1923–1979), має сина Олега (1957), доньку Тетяну (1966).

З початком національно-патріотичного відродження Тетяна Барбелюк активно включилась в громадську роботу. Вона є членом КУНу, Братства вояків ОУН–УПА Волинського краю імені Клима Савура, Союзу українок та Товариства політв’язнів. Реабілітована Тетяна була вже на 2-му році незалежності України, а посвідчення про реабілітацію отримала 28 травня 1999 року.

Тетяна Байда є автором поетичних збірок та прозових творів. З-під її пера вийшли: збірка поезій «Вірші мої – діти мої» (1995 р.), казки для дітей «Бабусин спадок» (2001 р.), художньо-документальна повість про УПА «Довго мовчали смереки» (2001 р.), автобіографічна повість «Свічі гаснуть від вітру» (2002 р.), повість «Біла хустка» (2003 р.), роман «Покоління приречених» (2004 р.), роман «Море і соняхи» (2004 р.), збірка віршів «Мереживо долі» (2005 р.), казки і легенди «Катрусина криничка» (2006 р.), нарис «Забороль – наше рідне село» (2006 р.), історичний роман «Цариця і німий карлик» (2007 р.). Неодноразово друкувалася в газетах «Дзвони Підгір’я», «Народна справа» та альманасі «Зона».